Бібліотека-музей "Літературне Тернопілля"

17 березня 2017 року

     АКОРДИ ТВОРЧОСТІ

В БІБЛІОТЕЦІ-МУЗЕЇ "ЛІТЕРАТУРНЕ ТЕРНОПІЛЛЯ" МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ 

В ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ 

ПРОВЕЛА ФІНАЛ ТВОРЧОГО КОНКУРСУ В НОМІНАЦІЯХ "ПРОЗА". ПОЕЗІЯ" ТА " ДРАМА"

НОМІНАЦІЯ "ПРОЗА"

Вашків Л.П. та Данилевич М.М. - к.ф.н. доценти ТНПУ ім.В.Гнатюка 

Павлишин Соломія-учениця Збаразької ЗОШ  І-ІІ ступенів №2 ім.І,Франка, 

диплом 1 ступеня за збірку притч "Птахи життя"

Збрка притч «Птахи життя»

СВІТЛО В ТЕМРЯВІ

(притча)

На вершині старого кремезного дуба, який зачаровував своїм виглядом перехожих, височіло гніздечко, таке маленьке і непомітне, як крапля води в океані. Дивно, адже голуби не гніздяться на таких деревах, але ця сім’я обрала саме його… Що привабило їх? Це залишається загадкою.

У тихім шелесті листя, серед теплого і ласкавого проміння сонця, хвиль легкого вітру народжувалось воно – нове життя. Усе навколо затамувало подих, час зупинився, лише в унісон відбивали ритм серця, аж поки перші звуки дитинчат покотилися безмежними просторами.

Час спливав…

Два голуби мужніли, росли. 

Перший птах мав біле оперення, сильні крила,  підняте чоло і голубі, як океан, очі, які одразу викликали прихильність оточення. Тіло другого покривало чорне, ніби витягнуте щойно із смоли, пір’я, коричневі очі, здавалось, горіли вогнем, а вираз обличчя, що чомусь завжди виглядав насупленим, вселяв незрозумілий страх і відразу.

Один - білий ангел, а інший – чорний демон. У братах відбилося два світи – світла і темряви. 

Природа, поглядаючи на першого, оживала;  квіти, трави усміхались; рідні раділи. Коли ж погляд падав на того,  іншого, то все чомусь марніло, до глибини душі проникав жах і почуття безодні. Ставало моторошно. Чому ж він так усіх полохав? Чому сіяв страх?

Хто ж знав, що земля може породити цього демона, від погляду якого хололи думки.

Кожен був прекрасний, але краса «ангела» збагненна всім, проста і чиста, як крапля води, а в «демона» та краса своя, подібна на заборонений плід, зваблива, але небезпечна.

    Настав час довести, що голуби готові до дорослого, самостійного життя. Випробування полягало у подоланні нелегкого шляху крізь бездонну ріку, яка розлила свої води поруч із дубом, мило перешіптуючись із ним.

Цей день настав…

Вилетіли із гнізда два красені, повні сил та життєвої енергії.

«Ангел» вирвався вперед й уже ширяв в безкраїх просторах небес, ніби там народився. «Демон» не звик до світла, тому спокійно слідував за братом, але крила слабли, сили покидали його. На прохання помогти чи почекати білий голуб ніяк не реагував, адже у нього була одна мета – інший берег ріки, той цвіт папороті, тому летів далі і далі.

Раптом все змінилося.

Шум, гамір, темрява, бурхливі хвилі ріки, чорні хмари…

Білий красень летить у бурхливий потік, опустивши голову, як зів’яла квітка.

Ожив, зібрав усі сили «демон» і ринув за братом у вир небезпек, мужньо рятуючи його. Очі палали пекельним вогнем, крила закривали сонце.

Йому вдалося вирвати із рук смерті «ангела», який, наповнившись страхом і розпачем, накинувся на брата, незрозуміла лють опанувала його… Білі крила покрились червоними плямами. Такі ніжні, теплі, а належать ВБИВЦІ.

Хвилі накрили бездиханне тіло «диявола», навіки поглинувши його. Останній погляд був лагідним і добрим, який у ньому ніколи ніхто не помічав.

Інколи демон може стати ангелом, а ангел – демоном.

  

КРИЛА

(притча)

Людина нібито не літає...

А крила має. А крила має!

Л. Костенко

Серед квітів і трав росла і плекалася Птиця, світла, як сонце, чиста, як вода в криниці. У теплих обіймах природи викохувалася  вона. Мати її – це Земля, а батько – синє Небо.

Росла, та літати не вміла. Такий уже талан...

Якось бачить: летять журавлі, клекочуть, наспівуючи мелодії. І в тому клекотінні вчувалася їй музика, бо  так добре було їм, весело разом.

Запалало в серці у Птиці бажання полетіли у вись, до батька свого, покупатися в теплому промінні сонця.

Бажає, та вона ж не літає. Раз змахне крильми -  закриє світ, вдруге, втретє… Марно!

Смуток огортає серце, гасне вогонь в очах, вже не чує шелесту трав, померкло все.

Минали дні…

Трудилася, працювала Птиця, та життя не було таким, як колись.

Одного сонячного ранку поруч гнізда свого помітила вона ЙОГО. Щось тьохнуло в серці,  воно, збентежившись,  несамовито забилося і відкрилося для чогось невідомого… Він також помітив Птицю і потонув у її бездонних очах.

Потрібен був лише перший крок, але його ніхто не робив… Чому? Не стійте! Ідіть!

Мить – і мужні крила Птаха зринули у небо, вони кликали, манили… Її охопив страх…Вона ж не вміє літати! Невже так легко можна втратити своє щастя, заплющити очі і страждати? Невже слід сподіватися лише на чудо? О ні! Птиця не могла цього допустити.  Її золоте оперення легко розвивав вітер, набравшись відваги, вона змахнула раз, вдруге, втретє… Бажання зринути до нього перемагало страх. І сталося неймовірне! Відчувши теплу підтримку, міцну опору Птаха, Птиця злетіла за ним увись, туди, де простори батька Неба.

Тепер їх ніщо не розлучить!

Завжди знайдеться той, хто подарує тобі крила. 

Черниш Олександр -учень НВК "ЗОШ №1-гімназія" м.Копичинці, диплом І ступеня за твір "Династія незвичайних людей або космогонія"

 Династія незвичайних людей або космогонія

У маленькому-маленькому місті була велика Республіка «Alma Mater», яку з давніх-давен очолювала головна персона – Володарка Оксиген – перша з найперших у цій Республіці. Але була вона не просто головною, а наймогутнішою. Бо могла усе – навіть перекрити кисень...

У цій Республіці домінувала династія Космогонія – клас з двадцяти елементів незвичайних людей, завершальними якого були двадцять перший елемент Скандія. Вона очолювала нашу династію та двадцять другий – Титанія – найдосконаліший в Республіці знавець літератури та мистецтва світового рівня, але про них згодом.

Ми – елементи, незвичайні люди. Незвичайні тому, що кожен індивід має щось особливе: чи то здібності, чи то уподобання, але особливі.

Список таблиці елементів такий:

Володарка Оксиген – Ольга Іванівна

1.  Маленький принц – Роман Бабій

2.   Ельф – Саша Белінський

3.   Сапфо – Марійка Бульчак

4.   Роланд – Кирило Велиток

5.  Пісня – Василина Возна

6.   Батя – Віталік Возняк

7.   Брат Ельфа – Ілля Гончарук

8.   Пінзель – Назар Денис

9.     Імолос – Соломія Джума

10.   Дюймовочка – Юля Дорога

11.   Дон Кіхот – Юра Іванків

12.   О Ля – Оля Калимін

13.  Ір'їнка – Іра Клизуб

14.  Гомер Сімпсон – Святослав Ктитор

15.  Крін-крущ – Діана Кушнір

16.   Сульфур – Марійка Липка

17.  Дульсінея – Діана Саланда

18.  Ружі – Христина Ухач

19. Джульєтта – Іра Черкас

20.     Алекс Сандро – Олександр Черниш

21.     Скандія – Оксана Романівна

22.     Титанія – Зоряна Михайлівна

А хто ж такі Скандія і Титанія? Скандія прибула до нас зі Скандинавії, вірніше її сюди делегував народ, що походить з Північногерманських племен. Це не просто елемент – це величезне ядро історичних знань! Іноді, здається, що в порінянні з нею, ми звичайні молекули. У її малій голові містяться події ще з 28 лютого 202 року до н. е. коли ЛюБан, один з керівників повстання проти династії Цінь, що є далекими предками нашої династії Космогонії, зійшов на престол і проголосив себе імператором Гао-цзу нової династії Хань!!! Лише уявіть собі, який розум! І всі свої знання Скандія передасть нам. Хоча Ельфам цього й не осягнути. Коли утворилась Космогонія, Ельфи втратили пильність і майже перестали ховатися. Вони забули про те, що колись бажали неподільно правити над іншими і жили тепер лише в повній гармонії з собою.

Титанія – з душею тендітною, як кришталь, щодня долала титанічні груди з викладання знань зарубіжної літератури та мистецтва нам – зачерствілим душам сьогодення.

А тепер про нас. Ось Маленький принц. Ви не знаєте Маленького принца? Його батьком є сам Екзюпері! Він подарував Маленькому принцу планету, на якій постійно квітнуть квіти.

Вам цікаво, хто такий Дон Кіхот? О, цей Дон Кіхот з Ламанчі! Мандрівний лицар у постійних пошуках пригод. Дон Кіхот вибрав об'єктом своєї любові Дульсінею. Дульсінея чомусь абсолютно не підозрює про Кіхотові почуття до неї, хоча розміщені вони на одному енергетичному рівні, ну, тобто сидять за однією партою. Але може тому, що кількість нейтронів у них різна?!

Звичайно, всім відомо, хто така Ружі. О, це справді талант! Зігравши головну роль у спектаклі «Великого театру» нашого маленького-маленького міста – одного прекрасного ранку Ружі прокинулась відомою актрисою.

Сапфо – це наша легенда, вона прочитала мільйон книжок!

Героїчна постать Роланда оспівана у піснях великим митцем.

О Ля – чудова танцюристка, її запрошує навіть всім відома «Школа мистецтв», яка є у нашому маленькому-маленькому місті.

ІІісня – популярна і сучасна. Її виконує відомий Дзідзьо. Вона озвучена на всіх частотах радіохвиль нашої Республіки, де щодня зависає наш ді-джей Батя.

На благо Космогонії трудиться і Пінзель, відомий як галицький скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо.

Імолос – це права рука династії. Без неї Космогонія не мала би своєї традиції, але про це пізніше.

У кого є запитання стосовно світу моди, краси, стилю та декору – звертайтеся до наших відомих експертів Дюймовочки та Джульєтти.

Ір’їнка потрапила у Космогонію нещодавно з іншої Республіки. Уявіть собі, що на спині собаки-велетня Клик-Зуба, вона подолала аж мільйон кілометрів!

Гомер Сімпсон з Одіссеї став популярним після того, як знявся у відомому мультсеріалі.

Крін-круш відома своєю фірмовою випічкою. Смачніших кексів ви не знайдете ніде!

Сульфур – шістнадцятий елемент у списку таблиці нашого класу елементів. Вона дуже крихка і вразлива, тому їй потрібно приділяти більше уваги, щоб не образити.

І, нарешті, відомий усім неперевершений приборкувач м’ячів – Алекс Сандро. Він прибув до нас з самісінького «Ювентуса». На його рахунку аж мільйон титулів і перемог!

Ну ось тепер ви зрозуміли, що завдяки нашим елементарним здібностям династія Космогонія домінує у Республіці «AlmaMater».

Але я обіцяв розповісти про традицію Космогонії. Це традиція чаювання, яку ми започаткували завдяки Імолос.

А наш відомий скульптор Пінзель виліпив для нас величезний заварювальний чайник. Він вийшов пречудовий, з кришечкою. Для того, щоб чайник був красивий ззовні, ми всі вмочили свої долоні в різнокольорові фарби і залишили відбитки на білих боках чайника. Розпис вийшов дуже веселий. Як тільки ми збиралися на чергове чаювання, починала кипіти робота: Імолос заварювала всім відомий індійський чай; Крін-круш пекла смачні кекси; Ді-джей Батя підбирав музику, а Пісня з ним завзято сперечалася; Джульєтта розмальовувала скатертину; Дюймовочка любувалася перед дзеркалом і припудрювала носик; а Ір'їнка, О Ля, Гомер Сімпсон, Сульфур і Алекс Сандро весело жартували і накривали на стіл. Ельфи, як завжди, били байдики і цупили кекси зі столу. На чаювання ми щоразу запрошували Скандію і Титанію, а вони приносили з собою величезний кошик солодощів і товстенний зошит з «Техніки безпеки»))))))))) .

Життя у Космогонії вирує, кипить та реагує. Багато цікавих історій можна переповісти про елементи, незвичайних людей, але на сьогодні ми збережемо це у таємниці. Кисень для елементів – основна пожива, а головна персона – Володарка Оксиген – перша з найперших у цій Республіці, може все, ви ж знаєте. Зустрінемось у другій частині, коли відкриється нова таблиця.

Ваш Алекс Сандро.

                                                                                                              (Олександр Черниш)

 Сливка Вікторія - учениця  Збаразької ЗОШ І-ІІІ ст. №2 ім. І. Франка 
диплом ІІ ступеня за твір "Барви життя"

Барви життя

(поезія в прозі)

Життя моє! Як люблю я купатися у твоїх обіймах, як люблю полохливо визирати з-під твоїх вій, аби згодом відкривати тебе для себе. Тебе, ту одну мить у Вічності. Щирими, довірливими очима я пірнаю у незвіданість. Легким, ледь вловимим дотиком торкаюся твоїх долонь і не відпускаю. Аби не спіткнутися, аби не впасти, аби не втратити єдину опору серед безмежжя Всесвіту…

О прекрасне життя, втопи мене у своїх обіймах! Зведи мене з розуму досконалістю своїх силуетів, засліпи мене своїм сяйвом. Жбурляй! Лови! Розчаровуй! Ощасливлюй! Дозволь мені прожити тебе, сповна відчуваючи твою багатогранність та глибину.

Життя моє! Яким ти будеш? Яким ти є? Розплющую очі. Переді мною білосніжне полотно, палітра і фарби.  Майстерня справжнього живописця. Із натхненням, трохи розгублено беруся творити свій шедевр. Як художник-новачок, тремтливо торкаюся пензля. Серед безлічі кольорів обираю три: таємничий чорний, безмежний блакитний і натхненний зелений. Мазок за мазком, барва за барвою лягають на сніжне тло сторінки життя. Одні, як тендітні підсніжники, тихо й ніжно вкривають полотно, інші, як крилатий вітер, вриваються рвучко і теж лишають свій слід.

Що таять у собі обрані барви?

Чорний… Гордий чорний… Він знає, що незамінний, адже робить невидиме видимим, невідоме відомим. Він ховає у собі щось неземне. Це ніби порожнеча, але водночас і вічність, у якій можна втопитися. Без чорного фону інші кольори не такі яскраві. Чорний – це всесвіт, серед якого видніються скупчення зір, і саме на фоні темряви ті ж зорі сяють ясніше й можуть показати всю силу своїх барв. А ми, милуючись красою кольорів, ніколи не помічаємо, що робить їх такими красивими.

 Чорний кольоре! Що ховаєш ти в собі?

Ти темрява, у якій є щось невідоме.

Ти страх, але водночас і спокуса.

Ти відсутність світла.

Ти колір, з якого починаються сни.

Ти початок і кінець.

Ти прагнеш залити все полотно собою, щоб тебе врешті-решт помітили. Однак без руки художника зробити цього не можеш. А пензель майстра часто уникає тебе. Чому? Може, тому, що ти для когось  крапка? А може, й чорна хустина?

Чим будеш ти для мене, чорна барво життя? Може, щасливими очима котика-пухнастика? А може, теж крапкою? Але не тою, що сповіщає про завершення, а крапкою, від якої прямує новий, сонячний промінь…

Як хочеться, аби моєю чорною барвою був солодкий шоколад або ж романтика незвичайного нічного неба!

Кожен із нас щодня творить своє життя, сторінку за сторінкою розмальовує власними барвами. І я обрала свої кольори. Он там невловимий блакитний, який відразу впадає в очі.

 Вам доводилося бачити ранкове озеро? Покрите легеньким туманом, воно зливається із блакитним небом. І здається, що то вже не озеро, а космічний простір, і ти, зачарований, стоїш посеред цього простору, посеред Всесвіту.

Як же не захоплюватися тобою, барво блакитна? Адже ти - колір піднесення.

Ти несеш добро і змушуєш вірити в нього.

Ти колір безмежності й волі.

Ти колір глибини, що, торкаючись до струн душі, не залишає їх непорушними.

Ти ніжний, неначе шовк, та такий же тендітний, як пелюстка ромашки.

Ти терпіння й пізнання.

Ти - НЕБЕСА, де нас чекають рідні.

Ти – МРІЯ, куди кожен хотів би потрапити хоча б на мить, а то й на вічність…

Кожен із нас щодня творить своє життя… Розмальовує його власними барвами…

Завжди з нетерпінням чекаю весни, коли із землі проростає перша зелена травинка. І ти в очікуванні, бо ще не знаєш, що то за пагінець. І тебе чарує та невідомість. Може, то перша весняна квітка, яка милуватиме своєю красою? А може, той пагінець – колос пшениці, що своєю голівкою потягнеться до сонця, до неба, до Всесвіту? І ти, зачарований, очікуєш. Тебе вабить та зелена барва. Для багатьох – це колір життя, та для мене він є чимось більшим.  Він переносить  у глибини самопізнання, де я можу мандрувати лабіринтами думок та ідей. Він здатен надихати. Це колір приємного божевілля, де кожен художник може залишити усі негаразди - й вони вмить розвіються, не залишаючи по собі й сліду. Це настільки чистий колір, що його можна покласти на долоню і розглянути з усіх боків, та, щоб осягнути його значення, мало буде одного віку.

Зелений - це колір розуму, і все ж, як не крути, це колір життя: щасливого, болісного, бурхливого, приємного.

Яке то щастя – бачити вас, відчувати вас, кольори Всесвіту!

Яке то щастя -  малювати картину власного життя, відчуваючи, що кожен колір - це щось особливе, тремтливе, кардинально інше. Та найголовніше те, що без вас, барвоносії, істинного шедевру  не створити.

А поки що ти, життя моє, - сніжно-крилате, і я обов’язково наповню тебе яскравими барвами й на твоїх крилах полину у височінь, у безмежжя, у незвіданість!

Яворівський Вололдимир- учень НВК НВК "ЗОШ №1-гімназія" м.Копичинці,

 диплом ІІ ступеня за твір "Струмок"

Струмок

На великій із квітчастим килимом галявині жили двоє друзів Зайченя Кося та Лисеня Рудик. Одного літнього ранку їх розбудило сонце, полоскотавши своїми промінцями по вухах. Коли звірята глянули на нього, то воно, кумедно примружившись, їм підморгнуло і закликало до пригод. Кося взяв велосипед, а Рудик вдягнув свої ролики і помандрували у гори.

Не проїхавши і кількох метрів, вони зупинилися. Якісь дивні невловимі звуки, галас долинали здалеку. Друзі прислухались. Це, дійсно, щось незрозуміле. Голосне «гелгання», «кумкання» наближалось все ближче і ближче. І враз перед друзями постало дивне збіговисько: маленькі зайченята зніяковіло опустили вушка, волохаті ведмежата сумними оченятами оглядали лісову галявину, а у очах горобчиків не було тих грайливих іскорок. Руденькі лисенята витирали одне одному слізки і жалібно просили: «Пити, пити». Усюди хаос, плач.

- Що це? – запитав Кося у свого товариша.

Але той тільки здивовано знизав плечима.

І тільки велика окаста зелена Жаба насмілилась ступити крок уперед.

- Пані Жабо, що це ви затіяли, чому зчинили такий галас? – зніяковіло звернувся до дивної компанії Рудик.

- Ми дуже схвильовані… Ква-ква… Наш струмок захворів: в ньому пропадає вода, і нам ніде буде жити, не буде чого пити звірятам. Допоможіть нам його вилікувати.

- А хіба це можливо?! – здивовано в один голос викрикнули Звірята.

- Так, ква-ква.

- А що для цього треба, Добродійко? Ви лише скажіть. І ми все обов’язково вам допоможемо.

- А для цього потрібно почистити колодязь, який напуває нашого струмочка.

Кося і Рудик глянули один на одного. Їм так хотілося допомогти цій дивній компанії. Тому вони дуже зраділи такій пригоді.

Сонце вже піднялось високо і раділо разом зі звірятами. Обійнявши кожного теплим промінцем, яскраво промовляло, що допомога не забариться.

- Гайда до пана Здоров’я! Він обов’язково щось придумає, – випалив Рудик.

Але дорога до Дідугана завжди різна і, захопившись пошуками друга, звірята не помітили, як у лісі їх застала ніч.

Чорні віття дерев торкались землі. Синє небо враз потемніло. Лише одна-єдина зірочка ледь-ледь освітлювала лісову стежину.

- Мені дуже страшно, – тоненьким голосочком промовив Кося.

Але Рудик не зважав на це. Він гордо прямував, обминаючи дерева, і постійно щось викрикував.

Від вигуків Рудика страх зайченяти ставав ще більшим.

- Дивись, там дракон! – горланило Лисеня.

Косі дивом вдалося опанувати свій страх і уважно вдивитись у далечінь.

- Та ні, то горить багаття! – радісно вигукнуло Зайченя.

Звірята миттю кинулись до вогню. Ось нарешті ми і дібрались до тебе, Дідусю. Старезний Дідуган у крислатому солом’яному капелюсі повільно йшов назустріч.

Довга сива борода, загадковий погляд з-під густих брів, ошатне вбрання, довжелезна палиця, що допомагала Стариганю рухатись довкола багаття дещо спантеличили маленьких мандрівників. У їхніх очах мигнув хвилинний страх. Але все в одну мить кудись поділось, коли пан Здоров’я лагідним старечим голосом розітнув нічну лісову тишу:

- Ну що, втомилися? То сідайте ближче та розкажіть про все, що з вами трапилось.

Навипередки Кося та Рудик оповідали про свої пригоди та завдання, яке отримали від пані Жаби. Незчулися як їх зморив сон.

Дідусь з широкою посмішкою спостерігав за малечею. Кожен їхній рух говорив про нову пригоду, у яку потрапили звірята уві сні. Зіщурені брови Косі розповіли про небезпеку, що чигала на нього, а от радісна мордочка Рудика видавала його вдалу перемогу над злом…

Рано-вранці звірят розбудив дивний запах. Розплющивши очі, вони побачили, що міцно спали у хижині пана Здоров’я, а дахом служив величезний соняшник, з якого звисали сушені чебрець та базилік.

Та раптом Рудика стривожив кашель Косі.

- Невже ми не допоможемо жаб’ячій компанії врятувати струмок? – подумало Лисеня.

Але його думки перервав Старигань, бо приніс до хижі горнятко пахучого чаю із кориці.

- Це допоможе тобі позбутися нудного кашлю і продовжити подорож, – сказав пан Здоров’я, простягаючи Косі чай. А ще я взяв молоко і приготував вам йогурт. Смаку йому прибавили яблуко, слива та родзинки.

- А для чого вам гарбуз, помідор та морква, – запитав, ковтаючи слинку, Кося.

- Так це ж для каші, яка додасть вам сили та енергії для порятунку струмка.

Над вогнищем висів величезний казан. Пана Здоров’я в окремі моменти не було видно із-за нього. Він дістав свою довжелезну дерев’яну ложку і так вправно нею орудував, що Кося і Рудик на мить забули про голод. Вони, затамувавши подих, водили очима за круговими рухами Стариганя.

І от пан Здоров’я покликав мандрівників до столу. Аромат каші поповз лісовими хащами.

- Як у вас все смачно та здорово виходить, пане Здоров’я!

Друзяки подякували своєму рятівнику і у повному здоров’ї вирушили до колодязя, дорогу до якого вказав Дідуган.

Підійшовши ближче, Кося та Рудик застигли в задумі: «Як його привести до ладу?»

- Та що ж ви злякались, рятівники? – ніжно посміхаючись, вивів їх із задуми пан Здоров’я.

- Невже злякались?

- Ми? Ні! – разом гукнули Звірята. – Ми готові!

- Тоді мерщій ставайте мені на допомогу, – витягуючи першу гілку з дна колодязя та напнувши на очі окуляри промовив Старигань.

Робота закипіла. Троє друзів працювали так натхненно, що вже через годину вода задзюрчала з повною силою.

Спускаючись з гори на велосипеді та роликах вздовж струмка, друзі спішили за водою.

Біля галявини їх радісно зустріла галаслива компанія: «Ура, ква-ква! Дякуємо вам, Косю та Рудику. Ви повернули нам дім!»

Повернувшись додому, звірята навипередки розповідали про свої незвичайні пригоди. Усе було так чудово, на завтра Кося та Рудик вже намалювали новий маршрут для своїх перегонів. Їм так сподобалось робити добру справу, що навіть не говорили про можливі небезпеки чи перешкоди.

Сонце також вже поспішило до сну, бо завтра його промінчики з новою силою розбудять маленьких друзів та поведуть у світ нових пригод…

Кіт Дмитро, учень 11 класу Кальненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Козівського району, диплом ІІ ступеня 

СВІТЛАНИН СОН

Світлана поспішала у школу. До початку уроків залишалось небагато часу, тому дівчина вирішила скоротити дорогу і звернула на стежку, яка сірою змійкою звивалась по зеленому килиму трави. Ступивши кілька кроків, учениця завмерла від здивування - перед очима, замість широкої долини, виблискувала чорними скибами проти ранішнього сонця свіжозорана рілля, а села не було видно – ніби крізь землю провалилось. Не маючи часу на роздуми, Світлана вже хотіла повертатись на дорогу, коли почула голос: «Куди ти? Тут потребують і твоїх рук».

Високий кремезний чоловік, риси обличчя якого дуже нагадували дівчині  улюбленого вчителя, підвів її, збентежену, до великого гурту людей. Тут були і дорослі, і діти. Серед них Світлана побачила своїх батьків,однокласників, учителів, односельців, але багато було і не знайомих їй облич. Дівчина чемно привіталась і приєдналась до розмови. А була вона, та розмова, про Україну, її красу, її силу, її незламність, про її мужніх синів і дочок. Хтось милувався золотом полів, бездонною синню небес, плесами річок, бездонними очима озер і ставків. Когось зачаровували безмежні ліси, зелені луки і долини, Карпатські вершини і блакитна даль Дніпра, вишневі сади і міські краєвиди. Чиюсь увагу привернули кучеряві верби і джерела чисті, тополині дороги і білокрилі лелеки, золотоголові соняшники і квітучі мальви, барвисті рушники і червоні кетяги калини. Всі сходились до думки, що Україна – це країна добрих, щирих, привітних, веселих і гостинних людей, які ніколи не поневолювали інші народи, а лише вміло захищалися від ворога, часто кладучи на вівтар свободи навіть власне життя.

У світлу нитку розмови впліталась і чорна. Люди говорили, що нинішня Україна оповита стрічкою сліз, болю і смутку. Боротьба світла і темряви триває на землях Донбасу, де сепаратисти та солдати сусідньої країни-агресора понівечили, зруйнували міста і села, вбили і поранили десятки сотень цивільних людей, українських військових, закатували до смерті мирних жителів лише за те, що не хотіли коритися грубій силі.

Люди розповідали про те, як на захист суверенітету, територіальної цілісності, існування держави і майбутнього її народу піднялась уся Вкраїна. Про тих, хто виборює перемогу у війні з російським окупантом-агресором, узявши до рук зброю, чи допомагаючи збирати необхідні речі і продукти для бійців, чи щиро молячись за рідну землю.

Світлана бачилa, як до гурту приєднувались нові люди, і кожен з них мав що сказати. Ось підійшов стрункий чоловік, у якому вона впізнала одного із захисників Дoнецького аеропорту. Його розповідь не могла не хвилювати.  Військовий говорив, що не так давно в Україні не було армії взагалі. Точилися розмови, що нашій державі взагалі армія не потрібна, бо це зайва витрата бюджетних коштів, а воювати нам усе одно ні з ким. Бо ми мирні люди.

Але вона прийшла. Війна… На нашу землю… Несподівано. Бо сподівано вона ніколи не приходить… І пoдумалося: все – кінець, вoювати у нaс нікому і нічим… Наші літаки не літали по двадцять років. Курсанти льотних училищ oтримували спеціaльність винищувача, жодного разу не бaчивши цього самого винищувача… Танки Т-64 ржaвіли під дощем. І раптом щось сталося… Якісь давні і сильні духи прокинулися на Вкраїнській землі…Де воно взялося? – Хто його зна… Видно десь дрімало віками, відсипалося… Код нації, ДНК.

 “Вчора вбито двох, поранено десятьох в зоні АТО”, – звикли ми до таких новин. Це вже буденність. Слава героям, хай одужують поранені, – кажемо ми. Повертайтеся живими, – молимося ми самі собі. Не на публіку, а просто так…

 І ми дивимося спрaвжню війну по телевізoру. Ми дивимося, як укрaїнські танки ведуть прицільний вогонь… Дoбре вeдуть… І ми гордимося нашими батальйонами… Ми бачимо, як наші воїни захищають рідну землю… Ми не хотіли цієї війни, але ми прийняли її. Бо так змусили, бо так требa…

Дівчина помітила, що навіть тут військовий перебував у нерозривному зв’язку із тими, хто захищaє східні кoрдони нашої дeржави, адже він зaвжди говорив «мu».

Світлана ще хотіла сказати, як пишається тим, що є часточкою України, її кровинкою, з таких часточок і кровинок складається наш народ, що нам зараз, як ніколи, потрібна згуртованість, взаєморозуміння, толерантність у ставленні один до одного, бажання і готовність прийти на допомогу іншим, але вона помітила, як до гурту підходить ще кілька людей. Дівчина нікого з них не знала.

Один із чоловіків був одягнений у вишивану сорочку, яку вона, здається, десь бачила. За мить Світлана пригадала, що в такій особливій вишиванці (синьо-жовтий узор на домотканому полотні) усміхається її прадід з портрета, що висить на стіні у бабусиній хаті. Правнучка на пам’ятає його живим, але багато знає про нього від бабусі – він воював у лавах УПА. Загони цієї армії , сформовані у жовтні 1942 року на Волині, перешкоджали фашистам у вивезенні людей на примусові роботи, нищили лінії зв’язку, виводили з ладу мости і дороги. Повстанці боронили рідну землю від окупантів різних мастей, відстоювали її честь і свободу, рятували перед світом національну гідність українського народу…

У розмову вступало все більше людей, її різнобарвні нитки ніби ткали широке полотно, на якому писалась історія життя кожного і зливалась у «поему вільного народу», що справді йшов до своєї державності крізь терни.  Світлана добирала слова, які зараз скаже прадіду. Про нього пам’ятають удома, його люблять і згадують у розмовах. Кожного року 14 жовтня у школі проводять урок-реквієм, під час якого розповідають про нього та його побратимів, а до могили несуть сплетений із барвінку вінок у формі тризуба. Ще вона розкаже, що прадід може гордитися своїм внуком Іваном та правнуком Андрієм – вони справжні сини своєї неньки-України. Його внук, а Світланин батько з перших днів був на Майдані, а з початком військових дій на Донбасі пішов добровольцем у зону проведення АТО.  Андрій за фахом військовий, тому зараз теж перебуває там. А вона, Світлана, разом зі своїми однокласниками організовує ярмарки, збір макулатури, щоб за отримані від цих заходів кошти купити необхідні речі для солдатів на фронті. Вони також пишуть пораненим листи, відсилають свої малюнки, щоб підтримати їх. Адже усім їм, як ніколи, потрібна увага, добре слово, повага та любов небайдужих людей.

Дівчина підвела очі, але ні прадіда, ні тих, хто прийшов з ним, уже не було. Чоловік, який привів  Світлану до гурту, підвівся і запросив усіх підійти ближче.

Як здивувалась Світлана, коли побачила наповнені чимось різнокольорові мішечки. Дівчина подумала, що в них сніданки для тих, що забувають або не встигають зранку поїсти. Але у мішечках були не смачні бутерброди, а дивовижної форми зернята. Тепер дівчина здогадалась, для чого потрібні її руки. Але як же школа? Вона не встигне на перший урок! Який сором! Це вперше за десять років! Світлана оглянулась і побачила не тільки учнів зі своєї школи, але й багатьох учителів. Дівчина трохи заспокоїлась і уважно почала слухати чоловіка, що нагадував її улюбленого вчителя, і разом з усіма виконувати його вказівки. Завдання не було надто складним – потрібно було засіяти зоране поле цими незвичайними зернами, зернами любові, надії, віри, милосердя, добра, щирості, толерантності, сміливості і мужності, зернами, які дадуть щедрий урожай, що допоможе всім об’єднатись і знищити зло на рідній землі.

 Діти та дорослі поважно ступали свіжозораною ріллею назустріч ранішньому сонцю та розкидали по ній дивовижні зернята. Завдання було всім під силу, всі виконували його надзвичайно майстерно. Світлана засівала ниву зернятами любові, бо вважала, що сила – в любові, що любов творить дива на світі. Любов довготерпелива, милосердна, вона не заздрить, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, а тішиться правдою.

Іти ріллею під пекучим промінням сонця сіячам ставало дедалі важче. Але коли вони оглядались і бачили, що зерна дружно проросли і тягнуться вгору, серце раділо, кудись зникала втома, народжувалась нова сила, завзяття йти далі.

 Почувся якийсь незвичний шум. Усім здалося, що вітер заплутався у березовому вітті і не може звідти вибратись. Сила звуку зростала, і це вже не було схоже на шелест листочків. Побачене добуло зі Світланиної гортані крик, який примусив усіх зупинитись і прийняти миттєве рішення – зелені сходи топтали бридкі зелені комахи. Таких навіть не було у підручнику біології. Що ж робити? Діяти! Кожен зняв щось зі свого одягу, висипав на нього залишки такого дорогоцінного зерна, а в мішечки швидкими рухами кидали комах. На краю поля руками вигребли яму, висипали туди злісних шкідників і привалили великим каменем, який десять чоловіків прикотили від річки. І хоч у деяких старшокласниць був зіпсований манікюр, це не затьмарило радості від перемоги над ворогом.

 Втомлені, але щасливі, що вдалось врятувати сходи, люди продовжували сіяти незвичайні зернята. Чи довго насолоджувались вони своєю працею, чи ні – Світлана не може пригадати. Раптом темна хмара закрила сонце. Дивиться дівчина: то не хмара, а чорне вороння злетілося на їхню ниву. Снує над полем і зловісно каркає. Невже накличе біду, назавжди заступить сонце, знищить тендітні паростки? Блиснули гнівом очі у цих щирих і добрих людей (а з ворогом по-іншому не можна), і сміливо кинулись вони на воронячу зграю. Грудки землі, камінці, що лежали на узбіччі, гілляччя з дерев, що росли на березі річки – все полетіло у круків, які і не думали відступати, а навпаки, ще більше нахабніли, намагаючись заклювати велетенськими дзьобами слабших захисників. Попри все люди і не думали відступати. Сильніші прикривали слабших і продовжували битву. Молодші дуже боялись, але навіть страх не був владний над їхнім бажанням допомогти  хоч чимось, і вони почали молитись, як знали. Тому інакше статись не могло – круки один за одним падали на землю.

Люди знесилено сіли на землю, глянули на небо, посміхнулись… Треба було завершити роботу, і всі дружно підвелись, хоч ніхто такої команди не давав. Зерна залишилось зовсім мало, як і сил. Почуття обов’язку, розуміння важливості справи і підтримка тих, хто йде поруч, не давали розслаблятись. Вже  виднівся край поля, з-за якого ще так недавно викотилася рожева тарілочка сонця.  Це  ніби додало сіячам сил, їхні рухи стали енергійніші, обличчя засяяли радістю. Але що це? Перед очима у прямому значенні слова виросла з–під землі висока кам’яна стіна. На якусь мить люди розгубились:

-         Повернутись: більша частина поля вже засіяна і буйно зеленіє.

-         Але ж за стіною теж наша земля, і її не можуть засмічувати бур’яни.

-         Хіба нам під силу розбити руками такий міцний мур?

-         Коли ми разом, нам ніщо не зможе стати перешкодою на шляху до мети!

Під стіною спочатку зчинилось замішання, а потім чоловіки, стаючи один одному на плечі, перебрались через неї.  Жінкам і дітям допомогли перебратись за допомогою мотузок, зв’язаних з одягу.

Світлана раділа разом з усіма, бо змогли засіяти ниву чарівними зернятами. І здавалось, що вони, ці зерна, проростають у серці кожного, а сіячі вірять: їхня нива заколоситься  буйним і щедрим урожаєм… Вона тепер знає, що тільки разом можна подолати всі труднощі, перешкоди; щоб бути сильними, ми маємо триматися разом. Тоді зможемо подолати на рідній землі зло, побудувати міцну і незалежну державу. А ще важливо, щоб досвідчені люди не лежали на лаврах слави й пошани, а були невтомними наставниками для своїх учнів.

  Дівчина розуміє, що пора іти в школу. Вона розглядається, намагаючись побачити дорогу, але її не видно. І люди кудись зникли – запитати ні в кого. Та страх не міг заволодіти нею, не піддалася вона і паніці, адже у її серденьку проросли зерна віри та надії.

 Через якусь мить десь із далини приходить її порятунок, то звучить голос, який не сплутаєш ні з чиїм, то люба матуся ніжно і вимогливо кличе: «Світлано! Світлано!», і дівчина розплющує очі, бо це її будять, бо пора вставати, щоб не запізнитись у школу. А там, крім уроків, на неї чекає безліч справ. Але найперше, що вона зробить, то помолиться разом з однокласниками. Можливо, ця молитва буде такою: «Отче наш, молю Тебе! Прости, помилуй, порятуй, захисти та збережи наших воїнів, кожного українця. Показуй нам правильний шлях, яким маємо йти. Боже! Приблизь день перемоги. Зроби кожного знаряддям миру у Своїх руках». 

Нечесний Ярослав-учень 9 класу Бучацького колегіуму

 ім. св. Йосафата, диплом ІІ ступеня за твір "Миколай пам'ятає"

 Миколай пам’ятає

Оповідання

То була зима. Справжня, морозна, з білим пухнастим снігом, що лежав м’яким килимом на землі, деревах, самотніх лавах. Під світлом ліхтарів він виблискував, вигравав різнокольоровими вогниками, іскрився, немов маленькі шматочки діамантів. Кожна сніжинка виглядала як витвір мистецтва. Здавалося, ніби якийсь казковий майстер-ювелір зробив ці крихітні ажурні зірочки. Усе навкруги було чарівним. Небо стало блакитно-сірим. Дерева виблискували сріблом у сонячних променях. Озеро замерзло так, що вночі виглядало як бездоганне дзеркало з гірського кришталю.

У містах і селах панував святковий настрій, було велике духовне піднесення. Люди намагались якнайкраще прикрасити свої домівки. Кожен відчував наближення торжества. Це ж був час перед святом Миколая, час, коли трапляються дива.

 У таку пору, саме в переддень свята, вулицею одного маленького містечка йшла непоказна дівчинка Ліля. Вона була одягнена дуже бідно: маленька латана спідничка, давно зношені чобітки, на голові – благенька хустина. Незважаючи на це, дитина виглядала щасливою: очі сяяли від радості, на щічках грав рум’янець, який дуже пасував їй. Але чому ж вона була такою щасливою? Цього ніхто не знав.

У школі з неї часто глузували, адже вона з бідної родини. Мама захворіла  на сухоти, а батько, замість того щоб опікуватись родиною, не відходив від шинку. Проте Ліля не падала духом. Вона допомагала, як могла, мамі по господарству і щодня мала чудовий вигляд.

А перед святом Миколая взагалі стала іншою. Дівчинка вірила в диво, бо щодня щиро молилася за своїх батьків. Дуже давно, коли в їх родині була злагода, сім’я щонеділі відвідувала церкву, щиро молилась, особливо до славного Чудотворця. І Миколай щороку виконував її прохання і бажання.

От і цього разу Ліля написала листа до святого Миколая. Увійшовши непомітно до хати, вона поклала його на підвіконник. У хаті було тихо. Батька, як завжди, вдома не було, а мама лежала непорушно на ліжку і спостерігала за донечкою. Одне непокоїло неньку: цього року вона не зможе нічого купити своїй дитині і Миколай до неї не прийде. На мить зневірившись, вона промовила:

        Доню, ти ж не образишся, якщо святий Миколай не зможе прийти до тебе?

        Він прийде. Я вірю, що Чудотворець не забуде про мене.

Мати Лілі добре усвідомлювала, що дівчинка нічого не знайде під подушкою. Ненька боялася, що дитяча лагідна душа не витримає розчарування. Жінка, розкашлявшись, повільно встала і почала готувати обід. Незабаром до хати, похитуючись, увійшов нетверезий батько і, не промовивши ні слова, звалився на ліжко. У доньки та матері виступили сльози. Але Ліля, трохи помовчавши та опанувавши себе, промовила: «Мамо, я впевнена, що татко навернеться, а ти одужаєш». Віра дівчинки була надзвичайно міцною, адже вона покладалася на Бога і не переставала кожного дня вранці та ввечері молитись за батьків.

Але повернімось до листа. Чого  ж найбільше прагнула Ліля? Якою була її найбільша мрія? Вона писала з дитячою щирістю і любов’ю. Ось її лист:

Дорогий святий Миколаю!

Я знаю, що Ти завжди маєш багато справ, постійно допомагаєш усім, хто цього потребує.  Не бажаю нічого, окрім зцілення матері та навернення батька. Я вірю, що Господь нам допоможе. Як би не склалося, все одно дякую Тобі, святий Миколаю.

З великою пошаною Ліля

Наближалась чарівна ніч. Мати вклала Лілю спати, помолившись разом із нею, і з тягарем на серці сама заснула. Тієї ночі святий Миколай, як завжди, зайшов у кожну хатину і благословив усі родини. Знав Він і прохання Лілі, знав про її щиру віру та доброту. Тому для дівчинки Чудотворець вчинив диво.

Ніч. Ліліна сім’я спить. Раптом ясраве світло наповнило кімнату. Дівчинка, розкривши широко очі від дивного відчуття, побачила незнайомого чоловіка, який стояв біля ліжка її батьків. Вона одразу ж впізнала святого Миколая, адже часто молилась до Його образу в церкві. Поряд із ним стояли два сонцесяйних ангели. Чудотворець мав єпископську митру на голові та золототканий омофор. М’яке сяйво випромінювалось від нього. Майже прозорі ангели (їх одяг виглядав таким легким, наче був витканий з туману) допомагали святому Миколаю. Один тримав у руках Його посох, а інший – мішечок, у якому знаходились різні дари, схожі на різнокольорові вогники. Їх для кожної родини зібрано стільки, скільки щирої молитви за рік прийшло до Неба.

Миколай благословив батьків дівчинки. Ангел простягнув Чудотворцю мішечок. Святий взяв цілу жменю тих іскорок і розсипав їх над батьком та матір’ю Лілі. Дитина була здивована і надзвичайно вражена. Велика радість наповнила її серце, адже вона розуміла, що святий виконує її заповітну мрію. Дівчинка хотіла щось сказати, але Миколай, повернувшись до неї, щиро усміхнувся і жестом показав мовчати. Кращої посмішки Ліля ще в житті не бачила.

Несподівано подув легенький вітер. Ангели з Чудотворцем повільно почали зникати. За ними залишився тільки маленький сріблясто-білий слід.

Ліля прокинулась і не могла зрозуміти: це був сон чи реальність? Вона поспіхом встала, роздивилась навкруги, очима шукаючи хоч щось, що нагадувало б нічний сон. Проте ніде нічого не було. Вона засумувала, але раптом на підлозі помітила яскраву малесеньку іскорку і зрозуміла, що все відбувалося насправді. «Значить, диво сталося! Миколай зробив для мене найкращий подарунок у житті!» – подумки раділа дівчинка. Мама з татом дивувалися: чому їхня дитина така щаслива… Але на це була причина, та батьки поки що цього не розуміли. 

День розпочався з того, що матуся дівчинки відчула велике полегшення. Вона вдихнула на повні груди і дякувала Чудотворцю та Господу за оздоровлення. Батько перепросив дружину та доньку за те, що випивав і не приділяв їм належної уваги. Вони разом, як і колись, пішли разом до церкви, де щиро молилися.

На наступний день татові зателефонував товариш і запропонував високо оплачувану роботу.

Цього року вся родина щасливо провела Новорічні та Різдвяні свята, а від часу здійснення чуда не пропустила жодної Святої Літургії.

Через кілька років їхня сім’я вже мала змогу долучатися до благодійності.

Ні батьки, ні дитина ніколи не забували про милосердя, особливо напередодні свята Миколая.  Це завдяки великій вірі та любові отієї маленької дівчинки, її щирій молитві до святого Миколая – славного Чудотворця і покровителя всіх убогих.

 Подворняк Тетяна- учениця Кременецької ЗОШ . диплом ІІІ ст. за твір
 "Солодка цукерка"

 Солодка цукерка

Осінній день. Вівторок. Ранок. Усі люди кудись поспішають. У парку гуляють старша жінка та юнак. Вони повільно йшли  та мило про щось розмовляли. Було очевидно, що це якісь родичі. Меланія, так звали жінку, дивилася на хлопця з любов’ю, а юнак не випускав її руки зі своєї. Раптом вони сіли на лавку.  

          - Мамо, у мене для тебе є новина. 

          - Яка ж?

          - Ти скоро станеш бабусею,- ніжно промовив юнак.

Мама сіла на лавку і тихенько заплакала. Знаєте, так, щоб ніхто не чув, але це вже від щастя.

         - Мамо, чому ти плачеш? Візьми, з’їж цукерку. Вона шоколадна і з горіхами. Зразу настрій підніметься.

         - Синку, я в цьому впевнена… 

         Скуштувавши цукерку, Меланія посміхнулася. Вона подивилася на Сашка, як тоді, двадцять років тому, і згадала той самий день, який змінив усе її життя…

***

Усі такі ж похмурі, посмішок дуже мало, а то й зовсім немає. Тільки діти, ще не маючи жодних проблем, веселяться. Вони знаходять радість навіть у маленьких речах. Ось дівчинка зірвала квіточку, а он хлопчик перестрибує калюжі, і  здається, що немає нікого щасливішого за них у цю мить. Але навіть діти не рятують цей світ. Буденність таки заполонила його. Дім, робота чи навчання, знову дім. І так кожний день. Тільки в неділю можна когось зустріти в кафе чи в парку, але більшість залишається вдома: там краще.

              Меланія також похмура і сумна, як усі ці люди, сидить на лавці біля лікарні, думаючи, чому не залишилася вдома. Навіщо прийшла сюди? Вона сиділа й плакала. Так тихенько, знаєте, щоб ніхто не чув, закриваючи обличчя руками, щоб ніхто не бачив сліз. Жінка тримала папірчик із діагнозом, який їй дав лікар. Вона  зробила б усе, аби це була неправда. Але не завжди буває так, як у казці. Реальний світ несправедливий, злий, у ньому так мало добра. Вона вирішила пройтися та провітрити свої думки. Жінка проходила повз дитячий майданчик, який був огороджений сіткою. Вона поглянула на нього, і сльози тихенько скочувалися по її обличчі. Раптом жінка відчула, як хтось її смикає за рукав. Це був хлопчик, який стояв з іншого боку сітки від неї. Такий русявий і з кирпатим носиком. По-дитячому всміхнена особа, а в ясних очах безмірна цікавість.

              - Тьотю, візьміть, будь ласка, цукерку. Вона шоколадна і з горіхами. Вам сподобається.  Якшо ви її з’їсте, то більше не будете плакати,- сказав хлопчик і протягнув ту саму цукерку.

Жінка здивовано подивилася на нього і навіть на мить усміхнулася.

              - Знаєш, думаю, ні… Не поліпшить ця цукерка мені настрій…

              - А ви спробуйте. Мені шоколад завжди помагає,- з упевненістю сказав хлопчик.

              - Ти так вважаєш?

              - Я точно знаю! - відповів хлопчик.

Жінка розгорнула обгортку, потім повільно з’їла цукерку. Хлопчик уважно дивився на неї.

             - Дійсно,  дуже смачна,- промовила, усміхаючись, жінка.

             - Я ж казав,- гордовито відповів хлопчик.

             - А як же ж звати мого рятівника?

             - Сашко, а вас?

             - Меланія.

             - Ого, я такого імені ше не чув!- здивовано вигукнув хлопчик.

             - Так, це рідкісне ім’я.

             - А чого ви плакали?

            - Знаєш, Сашко, у дорослих є такі проблеми, яких дітям не зрозуміти,- сумно відповіла Меланія.

            - А ви розкажіть мені. Я ж зовсім великий. Мені вже вісім років.

            - Дійсно, уже дорослий,- усміхнулася жінка.

            - Ну розкажіть, я буду вас уважно слухати, як на уроці.

            - Знаєш, мені важко про це говорити. Особливо тобі, бо в мене таке захворювання, через яке я не можу мати дітей,- відповіла Меланія. 

Вона вже не плакала. Просто не могла хлипати при дитині.

           - Ніколи-ніколи?

           - Ніколи.

           - Знаєте, а я не маю мами. І навіть тата не маю. Я так би хотів мати сім’ю, але не можу,- засмутився Сашко.

           - Як не маєш? А чий же ти?

           - Нічий, я з дитячого будинку. У нас тут прогулянка після сніданку. Ви не знали, що це дитячий будинок? – поцікавився Сашко, показуючи рукою на будівлю біля майданчику.

           - То всі ці діти також з дитячого будинку?

           - Так, нас є багато,- сказав хлопчик.

           - А цукерку де ти взяв?

           - Нам на сніданок кожний вівторок дають шоколадну цукерку. Це свято. Але, коли я побачив вас, то захотів віддати її вам. Я ж можу почекати до наступного вівторка, а ви мали з’їсти її зараз, шоб перестати плакати. 

          - Сашко, хто тобі дозволив говорити з чужими людьми?! - крикнула вихователька.

          - Вибачте, але я мушу йти,- тихо та засмучено промовив Сашко.

          Меланія ледь стримувала сльози. Хлопчик не поскупився на єдину цукерку, єдину радість. Він готовий чекати ще тиждень…

          Дійсно, реальний світ зовсім не схожий на казку, але ми в змозі зробити її власноруч. Варто лише захотіти. А може, достатньо тільки мати з собою шоколадну цукерку з горіхами?

 Королюк Марина - учениця 10 класу Великодедеркальської 
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Шумського району, 
диплом ІІІ ступеня за твір "Щастя очима дітей"

Щастя очима дітей

Витончена стрілка годинника повільно кружляла, переміщаючись з хвилини на хвилину і залишаючи позаду неоціненні години життя. День змінює ніч, ніч змінює день ось уже 25-ий рік. Соня за щоденною метушнею не відчуває радості від життя. Вона сидить у тихій, похмурій кімнаті і немов наповнює своїм сумом кожен її куточок. Дівчинка наче була причиною усієї  похмурості, яка там панувала.  На її обличчі виднівся смуток, а очі непорушно дивились в якусь невідому далечінь. Вона чекала, сама того не розуміючи, на якісь зміни, які мали от - от наступити і змусити її жити, по – справжньому жити, так, як їй хотілося, як мріяла завжди.

Соні завжди чогось не вистачало, вона відчувала, що не помічає чогось важливого. Втомлена від буденності поринула у спогади.

Посеред заквітчаного розкішними травами поля, яке щойно прокинулось, бігла маленька дівчинка з темним хвилястим волоссям, яке танцювало у повітрі, а у глибоких блакитних очах таїлась яскрава іскорка. Навколо панувала свіжість літнього ранку. У сусідньому невеличкому ліску дзвеніла гомінка мелодія життя. А дівчинка все бігла і своєю присутністю доповнювала цю дивовижну картину природи. Так, безтурботно підстрибуючи серед цього неймовірно затишного для неї місця, Соня побачила постать. Це був художник. Старенький чоловік, обличчя якого засіяно зморшками, а волосся від часу покрилося сріблом. Надзвичайно проникливий погляд  бачив те, чого не бачив ніхто інший, і саме це робило його картину життєрадісною. Вона відблискувала яскравими барвами і одразу викликала цікавість у дівчинки. Художник це помітив і здивувався, як така маленька дівчинка може таким дорослим поглядом дивитись на його творіння. Вона весь час запитувала його про пейзаж, фарби, полотно, а у відповідь отримала тільки погляд та невеличку скляну банку з блакитною фарбою та пензликом. Соня здивовано взяла її і повернулася додому. Думки про мовчазного художника не покидали її.

Вона  захотіла сама щось намалювати і її погляд зупинився на вікні. Взявши фарби, вона почала з захопленням виводити кожну лінію, намагаючись відтворити картину таємничого художника. Віконний витвір Соні зливався з природою за вікном. В цю хвилину вона почула знайомі кроки. Це була мама. Дівчинка з хвилюванням чекала коли вона зайде в кімнату, щоб поділитись з нею своєю радістю. Увійшовши і побачивши вікно, розмальоване небесними фарбами, матуся з докором сказала: «Коли ти нарешті зробиш щось корисне? Негайно піди поверни вікно до попереднього вигляду, щоб люди не насміхались».

Дівчинка поглянула на маму очима, повними розчарування, і весь час повторювала, ніби сама себе переконувала, безпам’яті завчену фразу «Мама краще знає, що потрібно дитині!». Соня трепетно взяла банку з фарбою та пензликом і віднесла на горище. Там вона заховала свої дитячі мрії.

Усю ніч вона просиділа у спогадах. На дворі світало. Сонце підіймалося із свого нічного сховку і запалювало у кожній травинці життя. Ніжна його рука наполегливо пробилася крізь вікно кімнати, у якій сиділа Соня, і лагідно огорнула її стан. В цю ж хвилину вона вибігла на вулицю і побачила, як легенький вітерець грався з травою, збиваючи з неї чисті краплинки роси. На небесному тлі весело та безтурботно літали пташки  -  діти сонця, які допомагали йому пробуджувати життя навкруги. Тоді вона зрозуміла, що щастя завжди було поруч, воно таїться повсюди, треба тільки хотіти його помітити. Соня згадала про полотно і фарби, які лежали на горищі, і миттю кинулась у пошуки. Піднявшись, вона знайшла пензлика із закам’янілою фарбою, той самий подарунок мовчазного художника. Дівчина наче знову побачила свою першу картину на вікні і у пошуках втраченої мрії вибігла з будинку. Окрилена надією минала вулиці. Її погляд зупинився на написі «Картинна галерея німого художника». Увійшовши, вона побачила знайомий силует. Це був той самий чоловік, картина якого запалила в ній мрію, яка згодом стала сенсом її життя. Художник теж впізнав у ній маленьку  допитливу дівчинку. Соня поглядала на картини так, наче прониклася всіма тими почуттями, під впливом яких творив митець. І тільки тоді зрозуміла чому не отримувала відповіді на свої запитання. На виставці вона побачила картину, яку бачила ще 18 років назад. Художник підійшов і дав їй пакунок з фарбами і полотном. Соня мовчки вийшла. Прийшовши додому вона почала творити свою мрію.

Адамович Аліна - чениця 11 класу Збаразька ЗОШ І-ІІІ ст. №2 ім. І. Франка, диплом ІІІ ступеня 

Уже згаслі моменти

Пекуче літнє сонце пестило дітвору у своїх обіймах. Невгамовний ні на хвильку галас та сміх долинали із глибинок усіх вулиць. На дерев’яній лаві, що стояла перед невеличким будинком, сидів самотній дідусь. Він поглядав на невтомну малечу і легенько всміхався кутиками тонких уст. Його обличчя, вже давно скраяне зморшками, ще досі здавалося  лагідним та щирим. Його руки, тремтячи, відкривали старенький, запилений  альбом у червоній палітурці, що лежав на колінах.

Тільки-но він розгорнув його, як погляд, що дотепер був розчулений сусідськими непосидами, вмить змінився. Дідусеві очі залилися  тугою. Варто лише було глянути на першу світлину, як у пам’яті одразу ж спливла давня картина… Надворі червень, у повітрі вже витає солодкий запах літа. На подвір’ї невеличкої сільської церкви сьогодні людно як ніколи, усі радіють, сміються, плачуть від щастя. З’являються вони… Молода подружня пара, яка щойно з’єднала свої долі в одну. Молодята, котрих несуть крила кохання, не помічають нічого, окрім ніжних поглядів одне одного. Не побачили вони й того, як хтось із присутніх тоді легким натиском переніс цей момент на фотографію.

Трішки посидівши, дідусь усе ж перегортає сторінку - і ностальгія ще більше обіймає його… Кімната, старенька кімната в цій же хаті, що зараз за спиною. На дивані їх розмістилося троє, майже троє. Щиро усміхнений чоловік та охоплена любов’ю і ніжністю вагітна жінка, яка зручно примостилася в обіймах коханого. Щастя, що пробивалося з цієї світлини крізь роки, почало зігрівати серце дідуся, і він засмучено всміхнувся. На цій же сторінці ще одна фотографія, раптова. Над колискою з немовлятком стоїть спантеличений батько з брязкальцем в одній руці та пляшечкою в іншій. Уся ця картина надто розсмішила його дружину, яка щойно зайшла до кімнати і теж потрапила в кадр. Мимоволі в пам’яті дідуся зринула мелодія, ні, не пісня, а сміх, її сміх, такий захопливий та щирий… Мабуть, він ніколи його не забуде.

Кожна сторінка, кожна фотографія змушувала старенького всміхатися, сумувати, замислюватися та згадувати все, що відбувалося давним-давно. Але вже декілька хвилин він нерухомо сидів та вдивлявся в пожовклу останню фотографію. На мить він заплющив очі, але одразу ж підійняв повіки, під якими виднілися солоні краплинки, що ось-ось покотяться  його щоками. Великим пальцем він ніжно провів по фотографії, ніби торкаючись та розмовляючи з кожним на ній. Ця світлина трішки більша, ніж інші. З неї до дідуся всміхається вся його велика родина. Дивлячись на це фото, він згадує ту пору, той вечір…

На затишному ґанку за столом зібралася вся родина старенького. Його дружина якраз підносила запечену курятину до столу, він підвівся, аби допомогти. По ліву руку від нього втомлено схилила голову на плече старшого сина вагітна невістка, праворуч – молодший з дружиною кепкують з чотирирічної донечки Єви, що кумедно визирала з-під столу. Тоді було так приємно, так гармонійно, так по-рідному. Заплющивши очі, дідусь хотів забути цю картину, але події того вечора мимоволі вимальовувалися в його голові.

Посидівши на святковому бенкеті до тих пір, поки темрява повністю не проковтнула небо, діти вирушили в дорогу. Молодший брат легенько потис руку старшому  і пригорнув до серця свою крихітку, яка втомилася і поринула у сон. Турботлива матуся поспішала за ними. Щойно пролунав рев мотора, як і другий син попрощався з батьками і, лагідно обіймаючи найдорожчу для нього, попрямував до свого авто. На порозі залишилася тільки кохана, яка все ще кивала їм на прощання і втомлено, але ніжно всміхалася, навіть не підозрюючи, що наступної ночі хвороба візьме верх і вона більше не прокинеться.

Душа щемить… Як важко забути ті миті, як важко стримувати сльози, що так і котяться з очей! Що це за сльози? Каяття, ридання, туги чи…Хтозна… Але біль  не вщухає. Ось тут - у серці, ось тут – у душі. Біль… Чому виник він? Може, тому, що у світі все змінюється, нічого не повертається, хоч і все вічне…

Життя…Як я втомився  від життя… А може, не від життя? Може, це втома душі? Я стужився, чуєте, люди? Я стужився за минулим, стужився за своїм тихим, спокійним щастям. Я стужився… Боже мій, де заблукав мій спокій? Де ти? Де?!

Мені хочеться самотності, ні, мені хочеться спокою. Це – крайнощі? Зовсім ні. Це не сльози любові, це сльози болю, страшного, невимовного болю від втрати найріднішої душі.

…Важко зітхнувши, старенький розплющив очі і ледь помітно закивав головою, серце обливалося кров’ю. Після того вечора їм більше не судилося зібратися такою великою і дружною родиною, не вдалося відчути той затишок і ніжність…

Перегорнувши останню сторінку, дідусь витирає солоні сльози та заплющує очі. У думках усе ще витають спогади, які навіяли світлини. З невимовним болем та безмежним щастям водночас він щоліта, у цю ж саму пору, переглядає старенький альбом у червоній палітурці, пригадуючи ті щирі, але вже згаслі моменти.

Спостерігаючи за цим із сусіднього подвір’я, тяжко зітхнула голубоока жіночка, попелясте волосся якої  спадало на плечі. Легенька сивина, що не відповідала віку, подекуди виднілася у її косі. Сусідка з лагідним, проте завжди зажуреним обличчям тільки похитала головою і знову перевела погляд на альбом старенького. Їй добре була відома ця книга в червоній палітурці, і вона, як ніхто, могла зрозуміти тугу і журбу дідуся.

Ще трішки подивившись на свого сусіда, вона перевела подих та поглянула на свою оселю, згадуючи, що і в неї на полиці є ця енциклопедія моментів життя. Серед запилених книг домашньої бібліотеки лежить альбом з непримітною синьою обкладинкою, який, як і в дідуся, таїть у собі чимало спогадів, що радують та водночас бентежать серце.

У тих світлинах сховані і радість, і смуток, і студентська дружба, і перше шкільне кохання, і найщиріші посмішки, а найголовніше – на тих сторінках безліч фотографій з НИМ. Син, котрий давно вже полетів у вирій самостійного життя, так закрутився у справах, проблемах і власній кар’єрі, що й зовсім забув про батьківщину, рідну домівку, де завжди невпинно чекає мати.

Витираючи рукавом тужливі сльози, жінка ще раз перевела подих та підняла очі у височінь. Поглянула на синю безмежність неба та усміхнулася… Хай там як, коли б син не згадав її, коли б не повернувся, та вони все ще під одним небом, все ще разом.

Минуло 20 років… Пожовклі сторінки альбому постаріли, але набули ще більшої цінності.

Весна… Час розквіту та пробудження, час жити…

Русява дівчина, на хвильку відволікшись від свого гардеробу, поглянула надвір через вікно. Сонячні промені заливали усю кімнату та пестили її у своїх обіймах. Щира посмішка заграла на обличчі молодої Єви. Її погляд пробігся по зелененьких листочках та ледь помітних весняних квіточках, зачепився за дітвору, що не менш раділа теплу, пересвідчився, чи ще не приїхав за нею коханий, плавно перебіг по полицях і вмить завмер. Усмішка впала з обличчя, і дівчина повільно піднялася, попрямувала до шафи. Узявши велику книгу в затертій червоній палітурці, вона присіла на край ліжка. Не наважуючись розгорнути  і розворушити пам'ять, дівчина водила кистю лівої руки по контуру. Вона знала, що там, в альбомі, сховані такі рідні обличчя…

Я вдячна вам, мої любі люди! Я вдячна вам, милосердоносії, я вдячна вам, іскри добра, вогники щастя! Я вдячна вам! Але ви не можете допомогти мені сьогодні. Ніщо не може зарубцювати рани, що відкриває в серці життя. Ніщо і ніхто. Це рана, яка з’являється у всіх і кожного, хто жив… повноцінним життям і не міг його збагнути. І ось тепер біль… Біль, який не покидатиме тебе ні на мить. Біль, який змушуватиме тебе сміятися, дивуватися, кохати. Біль, з яким народжуватиметься нова зірка і згасатиме та, інша. Біль, який супроводжуватиме тебе плинною рікою щастя  і ридання до берега Сяйва і який проводжатиме тебе у Вічність…

Перевівши подих, Єва таки розгорнула альбом…  Зі сторінок на неї поглядали усміхнені дідусь із бабусею, ще такі молоді; ось і її батько, зовсім малий; далі великий та дружний колектив на святкуванні, десь скраю виднілася і вона, чотирирічна Єва… Кутики вуст мимоволі потягнулися догори, дівчина зовсім не пам’ятала деталей того вечора, але точно знала: тоді усі були щасливими. Розглядаючи цю світлину, Єва згадувала, як любив її дідусь в теплу літню пору сісти на ґанку та під мелодію дитячого гамору знову і знову переглядати цей альбом.  Сторінку за сторінкою  перегортала вона, і ось її погляд натрапив на фотографію, яка випадала з хронології. З альбому на Єву поглядала її бабуся, ще зовсім молода, у віночку зі стрічками, що лягли на плечі, з такою щирою усмішкою та лагідними очима, з такою любов’ю.  Унизу аркуша виднілися ледь помітні розмиті крапочки, і русява добре знала, звідки вони взялися: ще малою вона ніяк не могла збагнути, чому її дідусь, приклад мужності та стійкості,  часто пускав скупу, але таку болісну сльозу. Тепер, коли й вона пізнала справжнє кохання, зрозуміла.

Їй так хотілося розповісти про це дідусю, обійняти його, підтримати; так хотілося просто посидіти мовчки збоку, дати знати йому, що він не один. Але, на жаль, вже стільки літ Єва може обіймати його лише словами, і від цього болю їй і весна стає немилою, небо – хмарним, а життя - тужливим. Тільки спогади повертають дівчину до дідуся, який зараз, без сумніву, спостерігає за нею, обіймає бабусю, усміхається і шепоче: «Не переймайся. Сонце повинно знову зійти, воно завжди так робить…» 


Пальчик Дарія - учениця 10 класу Кременецького ліцею ім. У. Самчука,
диплом ІІІ ступеня

Мить життя

Глуха ніч... Неначе мертва... так... звісно, мертва: будинки сірі і закинуті, замість вікон нерівні діри, а в них – примарна чорнота... Дерева тут теж мертві. Голі й мертві. Що сталося з вулицею? Химерна сила війни вдерлася сюди і зруйнувала цю красу... А що нині за пора? Ніби схоже на весну. Однак... чому таке гостре відчуття осені? Звідки воно? Навіть чути її запах – запах осені... І листя сухе зашургало під ногами... Як же боляче від цього шургання…

Сиджу в окопі і мрію, коли припиниться війна... Отоді я, напевно, білокрилим голубом порину в небо ...

Ніч хоч була неприємною, але доволі тихою. Як же добре! Я вже не чую пострілів! Хочу вірити, що їх не буде завтра! Надія не покидала мою душу, але тривога підводила мене. Скільки це буде тривати, ніхто не знав. Я стояв, зажуривши очі, і міцно тримав автомат. Він був моєю опорою, порятунком, захистом. З початку «цих» днів я ні на хвилину з ним не розлучався. Моє серце наливалося кров'ю. Саме в такі миті ти згадуєш усе...

...Ось моя Надійка поступом Богині плавно прямує – наче лине – тротуаром. Її витке волосся блищить на сонці, мов шовк, а рум'янець вогнем палахкотить на обличчі, гармоніюючи з яскраво червоною квіткою, прикріпленою до сліпуче-білосніжного капелюшка. Надійка дивиться на мене великими синіми очима, сповненими ніжністю. Здавалося, найяскравіша зоря спустилася з небес, аби осяяти образ коханої. І так захотілося обняти її... Але від неможливості цього серце запекло в грудях, наче розжарений на вогні шмат заліза.

Але... що це? Якась незвідана химерна сила неначе шкребеться крізь усю цю красу і благодать, щоб розтоптати, знищити, занапастити те світле і чисте, що звучить у душі. Нащо це потрібно їй? Либонь, живиться тим, що руйнує все справжнє і прекрасне, і лише тому продовжує існувати? Може, то не ніч, а день насправді? Хто б сказав, котра тепер година?.. Просте, здавалось би питання губиться в мороці, і відповіді не знайти нізащо в цьому житті… У цьому? Що значить «у цьому»? Яке ж іще може бути життя?.. Хтозна, якесь інше... А що далі? Ні! Я не хочу про це думати...

Ніч минула, немов одна хвилина, як постріл. Ранок нагадував мені шматок м'яса, ще трішки – і тебе роздере, як собака, день, який поглинав у себе цю сіру безпомічність. Він був таким немічним. Склалося відчуття, що цей ранок поглинув у себе все: дерева, небо, землю і самих воїнів, які ще спали, сховавши свої голови в окопах, та чекали того «кличу». В якусь мить хотілося, щоб це сіре безладдя продовжилося. Нехай цей спокій триває хоч кілька секунд і розрадить душу. Мені не спалося. Після всього сон став для мене неможливим. Від кожного шороху мої очі розмикалися – і зімкнутися не могли кілька годин.

Лише вартовий стояв смиренно, автомат звисав з плеча. Хлопчина виглядав кволим та немічним проти цієї зброї. Йому й двадцяти не було. Але в очах вартового я бачив надію. Думки юнака були чистими, як джерельна вода, він вірив – і це було найголовніше.

Нещодавний спокій прорізали нещадні пулі. Ні! Цього не може бути! Ні! Я не хочу цьому вірити, просто не хочу... Знову цей «клич»... Почався бій. Молоді вояки падали додолу, як скошене сіно: соломинка за соломинкою, тіло за тілом. Я вже не відчував страху, трепету в руках. Просто стояв і тримав свій автомат, як вперше, міцно та з надією на порятунок. Ні про що не думаючи, захищав себе і свою землю. І ось знову цей «клич», якого всі так боялися. Я йшов на нього. Бо хто, якщо не я?

А далі... Гуркіт гармат... Гради... Руїни... Кров... Крики... Страх... Хтось корчиться від болю. Я зупинився. Це був той самий вартовий. Господи, яке благання в очах! Він стікав кров'ю, нещадна куля ранила в груди... Молодий вояк (юне дитя!) поглядом благав про допомогу. Я прикрив його своїм тілом та відніс до найближчого дерева. Коли зупинився, то побачив, що зникли ті очі... Вони замкнулися навіки. У руці вартового залишився тільки клаптик паперу: «Мамо, я вернуся». У цю мить моя душа, окута мороком, кричить у небо: «Вистачить!»

Стою… Мене тримають на землі важкі, мов налиті свинцем, ноги.

У руках зброя – мій порятунок. Зайвий крок – смерть. Я не боявся її, але не був готовий... Раптом щось запекло в грудях... Ось і все... Я соломинка... Я впав додолу... Безжалісна куля все ж таки влучила. Вона сиділа в мені, як той сірий ранок, і поглинала все. Я дивлюся в небо – воно плаче. Бачу останній промінчик сонця, що заходить. Він теплий і лагідний. Я знаю: за заходом має бути схід. Який він буде завтра для мого народу: теплим і лагідним, чи жорстоким і кривавим? У мене народжується відчуття: не треба більше війни. Ніколи!!!

Думки покинули мене. Я вже ніщо... Закінчився цей день – і я голуб серед мертвих душ та сердець...

Данилюк Ірина - учениця 11 класу Кременецької загальноосвітньої 
школи-інтерната І-ІІІ ступенів 

Зимова казка

Тихий вечір. Заметіль.

На розі вулиці у крайньому будиночку проживає одинока жінка. Її маленьку кімнату наповнює аромат свіжої випічки та мандаринок. Стиха чуються нотки джазу з вінілових платівок. Без цього не проходить жодне свято в Ганни. Називати бабусею її недоречно, так як вона не має ні дітей, ні онуків. На диво, жінка ніколи не жалілася на самотність чи якусь недугу.

Саме напередодні Різдва Ганна цілий день готувалася до свята: прибирала квартиру, пекла домашнє печиво, купувала подарунки, ніби чекала когось у гості. Та й не дивно, адже те Різдво мало на цю загадкову жінку свої плани.

Як і кожного року, Різдвяного вечора Ганна слухала улюблені пісні і виглядала колядників. Вона дуже любила дітей, тому біля дверей уже стояла корзинка з печивом та цукерками, чекаючи на малечу, яка полюбляла тітку і завжди приходила поласувати смачненьким. Дивлячись різдвяний фільм, вона щохвилини поглядала на годинник, адже вже б могли бути колядники.

Та коли стрілка наблизилася до восьмої, почала панікувати: дивилася з надією у вікно, навіть підійшла до календаря: чи раптом вона не помилилася днем. Жодного року жінці не було так самотньо... Її очі миттю налилися слізьми, коли зупинила погляд на повній корзинці солодощів біля дверей. У цю мить відчула біль, який щосекунди ставав усе сильнішим... Ось ще трошки – і її обличчя потоне в сльозах. Такі дивні відчуття змусили Ганну отямитися, не дозволити емоціям заволодіти нею. І це правильно, адже вона згадала про головне: щирість, безпосередність дитячих посмішок – те, що давало їй сил ціле життя бути щасливою. Жінка витерла сльози і продовжувала чекати… Ніхто не знає, як довго це тривало, але раптом у її двері постукали. Ганна забула про все і, наскільки могла, швидко піднялася з ліжка. Відчинивши двері, вона побачила на порозі маленького переляканого хлопчика, який скоріш за все заблудився, бо виглядав дуже розгубленим.

-  Як тебе звати? – запитала Ганна.

-  Тарасик, – дуже тихенько промовила дитина.

-    Що сталося, чому ти такий наляканий?

-    Удома був крик, сльози мами, які бачу щодня... І я пішов...

-  А як же батьки? Вони, мабуть, хвилюються? Потрібно негайно їх повідомити, – сказала жінка і взяла у руки телефон.

-   Не треба, – зовсім спокійно відповів Тарасик, – і забрав телефон із рук Ганни... –  Вони навіть не помітять, що мене немає. Я знаю... знаю це.

- О ні! Не потрібно сумувати, сьогодні Святий вечір. Заходь, проведемо Різдво удвох.

Коли сіли за святковий стіл, очі хлопчика запалали, він поглядав на смаколики й не міг зрозуміти, чому так багато страв, а за столом зовсім порожньо.

-    Де ж ваші діти, для кого ви це все приготували?

- У мене немає дітей, я готую для тих, хто приходить колядувати. Але сьогодні всі забули про мене, тому ти мій перший гість… Пригощайся!

Ласуючи імбирним печивом і запиваючи його теплим чаєм із молоком, вони розмовляли дуже довго. Потім колядували, і жінка запропонувала хлопчику залишитися ночувати в неї. Так і пройшов святковий Різдвяний вечір у Ганни. Він був казковий, тихий і, головне, у будинку лунав дитячий сміх. Саме цей зимовий вечір повністю змінив життя жінки.

Пройшли роки, і ось уже п'яте Різдво поспіль Ганна з Тарасом святкують у тісному колі, адже тепер вони –  сім'я. На очах жінки лише сльози щастя, радості, а Тарас щиро вдячний за мамину доброту, ласкаві руки.

Тепер Ганна вірить у чудеса й точно знає, що проживе життя не даремно. Вона не самотня. Вона потрібна синові.

• • •

-         Мамо, із святою вечерею будьте здорові.

-         Хай Бог благословить.

Перехрестившись, вони сіли за стіл, накритий білою скатертиною. Дванадцять пісних страв уже чекали на них. Дух Різдва завітав до щасливої родини.

Так і хотілося спіймати цей момент, щоб зберегти назавжди.

Запотічна Зоряна - учениця 9 класу Зборівської державної української гімназії ім. Романа Завадовича

Одинокий лелека

Лагідно посміхався березневий ранок. З приходом весни оживала природа, поверталися із далеких країв птахи. Зодягаючись у зелень, квітли дерева. Саме на початку цієї прекрасної пори, коли все пробуджується, оживає, набирає сил, вузькою стежкою чимчикував маленький Андрійко разом із своєю матусею. Хлопчик ласкаво посміхався, із захопленням, жваво розмахуючи руками, розповідав мамі про лелеку, якого бачив вчора, коли був на річці. Птах кружляв  над селом  і ніби щось шукав.

-  Мамо, а ,може, він так радів, бо повернувся на рідну землю? Він хотів усім сповістити про весну!

Матуся посміхалася у відповідь:

-  Звичайно, Андрійку,- і дивувалася, звідки у  хлоп’яти стільки допитливості, спостережливості, бажання пізнавати світ.

У руках Андрійка були горщики з зовсім меленькими саджанцями туй, які він вирощував впродовж усієї зими разом зі своєю мамою. Сьогодні хотів посадити їх на подвір’ї церкви. Він часто бував там, ще з раннього дитинства бабуся прищепила Андрійку любов до Божого слова, Біблії. Бувало, вона довго тлумачила допитливому внукові слова зі Святого Письма:

-  Усе на світі, дитино, треба звіряти за Божим словом. Тоді й життя буде справжнім.

-  Я хочу, бабусю, так жити!- вигукував малий і спішив до новозведеного храму, бо там кипіла робота.

У цей сонячний березневий день теплі сонячні проміні будили в серці ніжні почуття, дарували тепло,зігрівали ясний погляд перехожих. Не покладаючи рук, трудився Андрійко до самого полудня, обережно висаджував саджанці ,боячись пошкодити хоча б один. У цей день він здавався таким щасливим! Натхнення, мрії,надія,здавалося, завжди будуть жити у його серці. Швидко плинув час, росли туї,а разом з ними дорослішав й Андрійко. В ньому вже й не впізнати того маленького, допитливого хлопчика. Він ріс, мужнів, та його посмішка була такою ж світлою,як у той сонячний березневий день.Найкращі людські чесноти, закладені ще,коли він був дитиною, не тліли, вони відтворювались ще з більшою силою.

Листопад 2013 року... Події, що відбувалися в той час не зилишили байдужим жодного громадянина України. На Майдані зійшлися по обидва боки барикад беззбройні мирні люди і озброєні до зубів « беркутівці» - ті,що забули,що вони – часточка цього народу.

Андрій не зміг спокійно сидіти вдома біля телевізора і спостерігати за подіями на Майдані. І в ті злощасні дні, 18-20 лютого, хлопець був там, де ворожі кулі не жаліли нікого. Та невдовзі,коли ситуація в країні стала ще драматичнішою , Андрій пішов добровольцем в зону АТО. Для молодого 22-річного юнака таке рішення прийняти непросто, але він відносився до тих людей, які всім серцем вболівали за свою країну,і в будь-яку хвилину були готовими стати на її захист. Там,на Сході,де проти мирного українського населення воюють путінські банди обірвалось життя молодого юнака.

 Березень . Над селом кружляє одинокий лелека , сповіщаючи людям про весну. Пролітає над  цвинтаром , де стоять у вічному задумі, огорнені смутком  туї, охороняючи вічний сон нашого Андрійка , пам’ять про якого  житиме у наших серцях

 Шліхта Юлія - учениця 10 класу Соколівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Бучацького району

І знову буде день…

Живемо в такий час, коли історія пишеться на наших очах, і ми стаємо її творцями.  Сьогодні багато говоримо про події на Сході, бо там передова нашого життя.  Новітні герої вчать нас любити Україну й захищати її до останньої краплі крові.  Героям слава! Та не всі вони повертаються живими.

Війна в наших душах  дуже  багато витоптала.  Ми потроху  звикаємо до сухої статистики втрат. Ми розриваємо стосунки з родичами та друзями,  якщо їхні погляди на події в країні  не співпадають із нашими. Війна не просто поруч, вона всередині нас.

Хтось думає,  що війна важливіша за кохання, сім'ю…  А що ж відчувають вони, наші захисники, там, на передовій ?  І чим живуть ті, хто їх чекає ?

І знову буде день …

Світає.  Навколо благодать.   Жайворонок  сповіщає дзвінкою піснею про свій  приліт.  Легесенький  вітерець ледве-ледве колише високі степові трави.  Про страшну ніч ніщо не нагадує.

Після неспокійної ночі  на фронті,  десь під Дебальцевим, зустрілися троє хлопців.  Вони – солдати,  які приїхали з різних куточків України.  Але  було те, що їх об'єднувало – любов до Вітчизни і прагнення її захищати.  Вони сидять, говорять про щось, знайомляться.   Тут нема імен. Тільки позивні.  Бородачу  -  23. Вдома його чекають батьки  та кохана дівчина.  Інші двоє -  Ернест та Оса -   вже люди сімейні, мають маленьких діток.  Новоспечені друзі  відтепер  будуть  разом   у земляному окопі, утримуючи свої позиції. 

…Сильний вітер ганяє по темному небі хмари. Землю вкрила чорна пелена  ночі…  Все раптово змінилося.  Стає моторошно.   Перші   постріли.  Б’ють  гармати,  знову постріли.  Почалась  битва.  Битва за виживання, битва за рідну Україну. 

Бородач  виходить з укриття. 

-         Агов,  Бородач,  куди сам пішов ? – зупиняє Оса .

-         Гляну,  що там.  Чи немає небезпеки поблизу,  - відповів хлопець  і зник у повній темряві.

Він йде.  Просто йде, бо вважає те своїм обов'язком  - захищати спокій інших.  Його  поглинає  чорна пелена,  і не знати, що чекає там -  життя чи смерть. 

Постріл … Злощасний постріл …  Куля снайпера  прошила    груди Бородача.   У нього не було жодних шансів на життя. Смерть наступила відразу.   Побратими затягли тіло хлопця до окопу.  Довго сиділи над ним мовчки.  Із очей мужніх чоловіків  котилися сльози.  Тим часом чорна пелена розвіялась, почало світати...

І знову день …

Тривожний  дзвінок пролунав у квартирі Сергієнків із самого ранку. Трубку підняла мати.  Вона так зраділа, коли почула в телефоні чоловічий голос.  Одразу подумала,  що це телефонує її улюблений синочок. Але ні… Говорив Оса.

-         Ганно Іванівно, погані новини, - він ледве стримував сльози.

-         Ваш син героїчно загинув.  Вночі його вразила ворожа куля.  Шансів на те, щоб вижити  не було.

Жінка поклала слухавку.  Її обличчя побіліло, серце стиснулося, очі наповнились слізьми.  За цілий день вона не промовила ні слова, лише тихо плакала.  Не вірилось, що втратила  єдиного сина, єдину дитину.  Як жити далі?

З  цього  дня у  квартирі  поселилося  горе. Син повернувся з-під Дебальцевого  в труні, накритий синьо-жовтим прапором.   Провести героя в останню путь зібралося все місто. Приїхали й побратими  Бородача.  Бідна жінка не мала вже сил плакати. Мати провела в останню дорогу свою гордість,  сина-солдата, сина-героя.   Біль втрати  назавжди  закутав  чорною  хустиною  серце  матері. 

І настав  новий день …

Ранок.   Сонячний промінь ковзнув по підлозі.  Ганна Іванівна  відчинила вікно. Шум міста наповнив кімнату.  На травиці гралися діти.  Поспішали люди…  Вперше за  багато днів жінка  посміхнулася  життю.

 Люкс Тетяна-учениця 11 класу Голгочанської 
ЗОШ І-ІІІ ступенів Підгаєцького району

Мої ініціативи у державному управлінні

                                                                                  Твій Патріотизм –

                                                                                  Празнеча одежина ,

                                                                                  А   мій -  це  труд важкий ,

                                                                                  Гарячка  невдержима .

                                                                                                    І. Франко

        З  волі  Всевишнього,  отримавши  незалежну  державу ,  наріжним  каменем  якої  є  Шевченко , ми  маємо  будувати  її  такою світлою , вільною , щасливою, якою  бачив  її   Кобзар .  Найбільшим  і найпочеснішим  завданням  для   тих, хто  сьогодні   стоїть  біля  керма влади  нашого  народу, є зробити  реальністю  мрії  великого  Українця, втілити  у  життя  його  національні  ідеї   і  під  прапором  єдності  вести  народ  до  вершин , які  сягають  слави  і  рівності   між  народами .

         Шевченко  -  той   лідер , який  зумів підкорити  словом  народ  і  повести  до  мети  осяяної   красою  любові , єднання , миру . І  керівники  України  повинні  йти його  слідами , кожен  свій  крок  звіряти  з  мудрістю  поета , бо,  мабуть , немає  такої  проблеми , до  якої  Шевченко  не був би близький , із  приводу  якої  не  міг  би  дати  нам  пораду .

        Керівники   нашої  держави  повинні  добре  знати  історію  України  володіти  і  не  цуратися  державної  мови  і  брати приклад  з  тих  людей ,які  її  прославили  й  возвеличили  навіки .  Щоб  стояти  на  чолі  волелюбного  народу , треба  знати   , чого  хоче  цей  народ  і  відстоювати  його  інтереси , творити  мудрі  закони  і  захищати  права  громадян . Якщо  хтось  із  керівних  осіб  говорить  одне , а  робить  те , що велять  однопартійці   чи  оточення , то  це  вже  не  на користь  народу , а на догоду  іншим  . У характері  людей , які  тримають   у  руках  кермо  влади, повинні  переважати  риси  мужності , справедливості , чесності , непохитності , любові  до  ближнього . Всі  помисли  депутатів , міністрів , Президента  мають  бути  спрямовані  на  ті  шляхи, що  ведуть  до  світлого   майбутнього . Вони ні  на  йоту не повинні  у  своїх  справах      відхилятися  від  Конституції , бути  законочесними  й  взірцевими в  усіх  відношеннях, бо представляють  перед  світом  країну , наділену  Богом  родючими  землями , чистими  водами , квітучими  садами , чарівними  піснями , солов”їною  мовою , працьовитим  людом , благодаттю Господньою . Мають  бути  щирими   патріотами , дбати  про  добробут і  розквіт  держави  й бути  для  людей  тим  вогником , який  із  темряви до світла  виводить. У їхніх  серцях  мусить  бути  іскра  таланту  до  лідерського  об”єднання  народу  і  вміння  надихати  людей  до трудових,  творчих, а у нинішній час ще й воєнних  перемог  в  ім”я  України . Адже на Сході сьогодні точаться бої, у яких гинуть молоді воїни, руйнується інфраструктура, палають вогнем поля, що мали би хліб родити та збагачувати Вітчизну. У ці страшні та жорстокі дні наш уряд має вести таку політику, яка б несла народу надію на мирне й спокійне життя. Зараз, на мою думку, потрібно згуртуватися керівникам влади й народу так, щоб ворожа сила не змогла подолати нашої єдності та братолюбіє. Але, на жаль, часто дії керівних осіб не спрямовуються до тої перемоги, яку щодня, щогодини солдати в окопах відстоюють. На армію, що захищає сміливо й відважно нашу землю, працюють переважно волонтери. А де влада? Чому її допомога патріотам-захисникам така мізерна? Хіба не бачать наші владні мужі того, що руйнує не тільки міста, села, а й свідомість людей? Якби я мала хоч невеличку силу у керування державою, то зробила би все для того, щоб солдати не нарікали на ті труднощі, яких можна уникнути завдяки любові до ближнього, патріотизму й відданості інтересам рідної Батьківщини. І проблеми сучасної молоді, яка особливо зараз, рветься за кордон, бо там праця оцінюється набагато вище, а значить і життя складається краще, можна вирішити шляхом реформ, що несли б у собі потенціал на користь тих, хто працею, розумом, талантом збагачує державу.

         Нинішнє  політичне    становище   в   державі  дуже  тривожне  й  нестійке та ще й війною перевантажене. Обіцянки   скасувати недоторканість  , засадити  бандитів  у   тюрми , повести  народ  до  життя  світлого, заможного, щасливого  залишаються й досі  на  папері  сумними  рядками.

          Черпаючи   інформацію  з  газет , журналів , теле-радіоновин , мені  спадають  на  думку  слова Івана  Франка :

                                             Пора , діти , добра  поглядати

                                             Для  власної  хати ,

                                             Щоб   газдою  не  слугою

                                             Перед  світом  стати .

        Я  вважаю , що  наші   політики   мусять  об’єднатися і  керуватися в всіх діях  заповітами  Шевченка ,  мудрістю   Франка , ніжною  добротою Лесі  Українки .  Почути  голос  народу і  розумних  поетів ,  відважних  героїв , ініціативної та  енергійної  молоді й не на словах , а  на  ділі  розбудовувати  Україну  та  наповнювати  її  сонцем  щастя ,  добробуту ,  заможності. Звичайно  говорити  легше, ніж  робити, та якщо один  за  всіх  , а  всі  за  одного , то  будь -  які  труднощі   можна  подолати . І я вірю, що в Україні з’явиться той Мойсей, довкола якого  об’єднається   весь  народ,  всі  партії   і  політичні  сили .

        Оскільки  головним  чинником ,  який  впливає  на  рівень  життя людей , є  політика , яка  формується політичною  верхівкою ,то, щоб  не бути  її  заручником ,  кожна  людина зобов’язана тримати  в  полі  зору ситуацію і  знаходити важелі  впливу  на  формування  політики  держави.

        Щоб  виправити  становище ,  українці  повинні  усвідомити  , що  ступіть  загрози   досягнув  зловісного розмаху .  Ми  повинні  повернути  до  життя  всі  ті  духовні  і  моральні  першооснови ,  без  яких  неможливо виховувати  міцну  сім’ю  ,  єдину  родину, сильну  націю .

   Українське  покоління , що « зродилось  великої  години » ,  склало  блискуче  свій  іспит. Боролося  до  загину, а  на  їхній крові виросло  тепер  нове  покоління , яке  підняло  високо  в  гору  прапор   своїх  попередників і  змагається за  ті  сотні ідей і  за  ту саму  мету .

І  нині  у  незалежній  та  сильній  , вірною  любов’ю Україні ми  щиро  молимося  і  віримо , що  наш  народ витримає  всі  іспити  та  випробування  на міць , мужність  і  патріотизм. Наше  щастя ,  міць , сила  і  добробут  в  наших  руках .)

      У   майбутнє дивимося оптимістично , бо  молодь  наша  дуже  талановита , перед  нею   відкриваються широкі  шляхи.  Адже маємо вже століттями  вимріяну незалежну   Україну , прекрасний  синьо-жовтий прапор , національний    Герб , обраного народного  Президента , свої  представництва  за  кордоном , в  Організації  Об’єднаних  націй , в Північно -  Атлантичному  блоці . Крок  за  кроком ми  наближаємося  до  тих світлих  днів , коли  зможемо  про  свою  країну  словами  поетеси  Стефанії  Жилінської  сказати : 

                                  Настало  для  тебе  щасливе  життя ,

                                 Ти  сміло і  впевнено  йдеш в майбуття ,

                                  Підростає  молодь , як  калини  цвіт ,

                                  А   слава   про  тебе   пішла на весь  світ .

             На вершині Чернечої гори – найбільший духовний храм нашого народу , до якого сьогодні простує очиститися не лише український народ, а ціле людство. І той , чий дух витає у цьому храмі , розуміє людей , які приходять сюди . Він  благословить їх, надихає на любов , доброту і щирість. Воістину, немає більше таких народів , « де лідер нації – поет».

            Благослови , Господи , Україну на щасливу долю з рідною мовою і національними традиціями,мудрим моральним і патріотичним  українським керівництвом, успішною економікою та перемогою над агресором, який зазіхає на нашу незалежність і кров’ю поливає землю. І нехай святиться ім’я Твоє, Господи , на нашій родючій , квітучій,героїчній ,сильній і вільній Україні.    

                             Слава Всевишньому!

                             Слава Україні!

                             Героям слава!           

Маковинська Христина - учениця 8 класу Конюхівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Козівського району

Груднева казка

   Сьогодні зранку Андрійка ніби хто раптом звів на ноги, хоча зазвичай він любить потягнутися, поніжитися в ліжку.

   У кімнаті було якось незвично світло. Він підбіг до вікна і аж знову закрив очі – випав сніг! Хлопець уже так давно чекав його! Набридли похмурі дні, потреба за щораз прибирати на подвір’ї, адже він уже великий – у п’ятому класі, надія і опора мами, допоки тато захищає Україну на Сході, в АТО. Андрійко дуже-дуже скучив за батьком. Але що зробиш – доводиться лише інколи поговорити по телефону, та й то недовго.

     День пройшов ніби звично – уроки, веселі перерви з друзями. А ще – вони всі малювали малюнки-обереги для солдатів, котрі на фронті, в АТО,адже скоро  найкраще грудневе свято – Миколая. Без сумніву, його люблять усі: і дорослі, і малі. Мама щоразу нагадує Андрійкові про те, що нечемним діткам Миколай подарунків не приносить (особливо тоді, коли Андрійко знаходить безліч причин, аби не лишатися наодинці з маленькою сестричкою, щоб поколихати її).

    Хлопчина любить їхню красунечку. Вона маленька, ніжна, уже навчилася посміхатися, але погратися з нею ще неможливо. А ще хлопець знає змалечку: аби Миколай виконав його бажання, то Святому треба написати листа .

– От сьогодні я напишу Миколаєві, обов’язково! Залишилося ж лише два дні,аби лист попав до рук адресата, – вголос висловив свої думки Андрійко і, розходячись із друзями на роздоріжжі, ще кілька хвилин пограв з ними у сніжки та швидко пішов додому.

    Увечері, приготувавши уроки, Андрійко сидів і старанно писав листа, адже вже завтра вночі буде ходити Святий Миколай. Він акуратно виводив кожну букву на аркуші. Просив у Святого не тільки подарунків для  них із сестричкою,а й головного – миру у всій країні,щастя для всіх українців та щоб якнайскоріше повернувся татко.  Закінчивши роботу, хлопчик поклав  листа на вікно, ліг і на диво швидко заснув.

    Вночі Андрійко почув якийсь дивний шум. Він вибіг надвір і побачив там когось незнайомого. Підійшовши ближче, хлопець розгледів Антипка, який щось тримав у своїх лапах .

 – Я вкрав його, я вкрав його! – викрикував чортик, радіючи тому, що зробив щось погане.

 – Що ти вкрав ?– запитав хлопець.

   Від несподіванки Антипко підскочив і хотів утекти, але в нього нічого не вийшло,тому що Андрійко придавив йому хвоста чобітком.

 – Я…  Я нічого не крав! – швидко пролепетав чортик.

– Так? А що ж ти тоді ховаєш за плечима?

 – Я…  Я не ховаю нічого!

 – Справді? Тоді покажи руки!

Антипко простягнув одну руку і сказав:

 – Дивись, бачиш – нічого нема.

 – А в другій руці?

   Чортик знову заховав руку за спину, переклав там щось і простягнув перед Андрійком другу руку. У ній справді не було нічого.

 – Ось бачиш, – задоволено сказав Антипко.

Аж тут раптом коло них з’явився білосніжний Ангел.

 – Що тут відбувається? – запитав він.

 – Та нічого, – злякано відповів чортик.

 – Він щось украв, але не зізнається, – пояснив Андрійко, почуваючи себе уже впевненіше.

   Ангел подивився на Антипка, який все ж намагався вишарпнути хвоста, але йому ніяк не вдавалося цього зробити, бо Андрійко тримав міцно.

 – Віддай те, що взяв! – суворо наказав Ангел.

Антипко винувато подивився на Ангела і віддав конверт.

 – Я ще повернуся! – гукнув чортик, якому нарешті вдалося вирвати хвоста, і зник.

 – Ти молодець, Андрійку, що не побоявся і схопив його.

– Та це дрібниці, – по-дорослому відповів хлопець. – А що він украв?

 – Твого листа. Але, як бачиш, я його повернув, – усміхнувся Ангел. – А тобі потрібно йти спати, бо уже пізно.

 – Добре, я піду. А Миколай завтра прийде до нас?

 – Звичайно, прийде. Він приходить до усіх чемних дітей. А ти ж був чемним?

 – Так, звісно, – впевнено відповів хлопець.

 – Тоді лягай спати, щоб завтра швидше настало.

 – На добраніч! – попрощався Андрійко.

 – На добраніч! – відповів Ангел і знявся у високе зоряне небо, мабуть, до Святого Миколая, щоби передати йому Андрійкового листа.

      Наступного ранку Андрійко прокинувся у веселому настрої – був упевнений: Миколай сьогодні обов’язково прийде у їхню оселю, бо йому допоміг уночі добрий Ангел.